Ні для кого не є секретом, що минулої середи для студентів НЕМКу проводилась екскурсія у Київ (звичайно, якщо ви відвідуєте всі пари і пам’ятаєте ту «шуміху», коли в останній момент для поїздки не вистачало кількох людей і голова студради бігала по всіх аудиторіях, шукаючи бажаючих). Отже, якщо ви раптом не пошкодували організаторів поїздки і не підняли руку на цю пропозицію, але все ж таки хочете дізнатись, що пропустили – я обмінюю цю розповідь на вашу уважність і толерантність.
Уже сидячи в салоні автобуса на пів-дорозі до столиці України я зрозуміла, що зовсім не хочу спати. Не ручаюсь за інших, але для мене довгострокові поїздки завжди були можливістю виспатись під улюблені треки плейлиста, не зважаючи на звуки дороги, але не в цей раз. Мої акторські спроби імітувати сон провалились невдачею, і я просто слідкувала за випадковими вогниками у вікнах та навчилась розуміти, про що говорять герої фільму без звуку та субтитрів (сусід у правому ряду попереду виявився кіноманом).
Після ще одної невдалої спроби прикинутись за заправці за 30 км від Києва людиною, що спить, ми о пів на шосту відчалили від берега і поїхали у Київський політехнічний інститут.
Ще не переступивши порогу цього універу, я почула коментарі про подібність даного навчального закладу до Гарвардської школи. Загалом, в останньому, на жаль, я ніколи не була, але зовнішній вигляд та інтер’єр будівлі справді змушували щелепу відвиснути. Правда, можливо саме через відсутність людей у коридорах, я почувалась дуже незатишно; одразу згадала мій перший день у коледжі як першокурсниці, коли доводилось блукати у пошуках якогось-там 43-го кабінету, адже в КПІ однією картою в пошуках потрібної аудиторії не обійдешся.
Розчарування прийшло і тоді, коли я дізналась, що в даному місці, якщо ти тільки не збуджуєшся при вигляді незрозумілих машин із кучею дротиків та мікросхем, робити нічого (нас познайомили з факультетом електроенергетики та автоматики якщо що). Як людині, яка далека від розуміння функціонування всього, що має фізичну оболонку, і якій більше до душі програмні коди, що фактично містять в собі лише одиниці і нулі, переконання типу «і пральній машині, якою користується ваша мама, потрібно написати код для функціонування всіх її механічних частин» зовсім не запалювало вогник поступити сюди на навчання.
Під кінець нас вирішили здивувати місцевим музеєм. Чесне слово, деякі експонати, такі як перший український комп’ютер чи якась-там-річ-з-великою-кількістю-кнопок виглядали захоплююче, але особливе враження на мене воістину справила виставка сотні японських модерних винаходів. Просто уявіть, коли ви підходите, щоб прочитати опис доски для нарізання продуктів, а виявляється, що це інноваційний дерев’яний коврик для ванни! Або ще яскравий приклад – маленькі кольорові чоловічки, які призначені для підтримки кришки склянки з лапшою)
Наступним пунктом призначення була ІТ компанія DataArt, яка займається розробкою програмного забезпечення. І знаєте що? Після КПІ це був реально ковток свіжого повітря. Перш за все позитивне враження справила будівля компанії, яка нічим не відрізняється на фоні інших будинків ззовні, але всередині оформлена не гірше офісів великих корпорацій: просторі приміщення, сучасне обладнання, крутецькі кімнати відпочинку… А коли нам почали розповідати про саму компанію і власне те, чим і як вона живе, більшість студентів, як мені здавалось, слухали із захопленням. Особливо цікавим був виступ програміста Єгора Волкова, який детально описав свій життєвий досвід у цій сфері і дав зрозуміти, що отримати високооплачувану роботу мрії не так уже і важко, якщо за плечима у вас багато практичних знань і ще більше бажання самовдосконалюватись.
Дуже часто слова «студент» і «голодний» асоціюються разом краще, ніж «мокра вода» чи «світле світло», але якщо ви навчаєтесь у Університеті біоресурсів та природокористування, то у вас із харчуванням проблем не буде. Так, можливо, зупинившись у місцевій їдальні і будучи нереально голодними, люди і не є дуже перебірливими, але особисто для мене цей обід став своєрідним порятунком. Загалом він не був чимось, що приготоване за рецептами відомих кулінарів та приправлене східними прянощами, але цього було достатньо, щоб викликати у мене почуття задоволення.
Пізніше нас познайомили із факультетом інформаційних технологій цього ж закладу. Якщо порівнювати даний універ із КПІ, то можна з впевненістю сказати, що перший фактично багато в чому програє. Я б хотіла багато розписати про привабливість лекційних аудиторій та лабораторій, але вам буде набагато цікавіше поїхати самим і все побачити на власні очі) До речі, було приємно побачити випускників НЕМКу серед місцевих студентів.
Під кінець поїздки нам була надана можливість прогулятись вечірнім Хрещатиком. В цей момент я переконалась, що нічний центральний Київ – дуже привабливе місто (якщо ненароком не звернути не в ту сторону, адже дуже легко заблудитись). Просто уявіть собі широку простору вулицю із тисячами вогників на ній, які перебігають з будівлі на будівлю і ви зможете хоча б приблизно осягнути цю красу.
На завершення хочу сказати, що ніколи не варто втрачати можливість поїхати на екскурсію, адже це не лише можливість визначитись, куди поступати далі, якщо ви студент 4-го курсу і бажаєте продовжити навчання, а й отримати масу незабутніх емоцій і вражень.
Якщо ви хочете дізнатись,
як пропустити можливість
сходити в магазин аніме товарів
через брак часу,
можете звернутись до
Ткачук Софії, ІІ курс, група 1-КТ-17
EmoticonEmoticon